Навчально-консультаційний пункт Луганського Державного Університету Внутрішніх Справ імені Е. О. Дідоренка у місті Миколаєві

Наркоманія змінює «соціальний портрет»

12.11.2009

Наркоманія змінює «соціальний портрет»

     Коли знайомий лікар-нарколог запропонував мені прийти до нього на прийом і послухати розповіді наркоманів, я сприйняв цю пропозицію, скажімо прямо, без певної наснаги. Тим не менш, відвідавши приміщення наркологічної консультації,  кореспондент газети «День» очікував побачити біля кабінетів групу маргіналів. Проте, на диво, колишні наркомани виглядали доволі респектабельно. Першим у кабінет зайшов доволі молодий чоловік, представився Ігорем:  
     - Мені 35 років. Як став наркоманом? Розпочалося усе у 1986 році. Я тоді прийшов з армії і відразу ж влаштувався на роботу до автомайстерні. Тоді професія автослюсаря дуже цінилась.  Клієнтів було багато, а станцій мало. Працювати доводилось багато, але й грошей вистачало. Друзі, компанії, веселе життя. Ось тоді я й спробував наркотики вперше. Ця дур прийшла до нас зі Сходу України. Коли я служив у армії,  у нас були хлопці, які курили «план». Згодом і серед друзів стало престижно колотись. Дістати мак тоді було доволі просто. Я працював, одружився, народилась дитина. Усе як у всіх. Потім стало важко. Задоволення від дози буває недовго, потім з`являється залежність. Закінчилось тим, що я почав важити 46 кілограмів. І якось подумав, що іще трохи і я помру. Дуже злякався і поїхав лікуватись. Прийнято думати, що наркомана у прірву тягнуть друзі. Це неправда. Якщо ти не хочеш, ніхто тебе не змусить колотись.          
     Слідом за Ігорем до кабінету увійшла модно одягнена дівчина. Її звали Світлана, і вона з іншого покоління наркоманів. Їй усього 22 роки, 4 з яких вона приймала наркотики. Усе розпочалося доволі банально. Друзі запропонували  уколотись. Тоді Світлані було усього 17. Класичною наркоманкою вона не була. Добре навчалась, вступила до інституту. Проте навчалась недовго, міліція затримала її з наркотиками. ВНЗ довелося покинути, розпочалися неприємності. Говорить, щоб не стати наркоманом необхідна мета, адже без неї життя втрачає свій сенс.  

Тетяна 26 років: Перший раз наркотики я спробувала у 12 років. Довготривалий час не приймала, але потім знову «присіла», спочатку на героїн, а потім на «голку». Коли я серйозно розпочала приймати наркотичні речовини, моє життя перевернулось. Спочатку у цьому був свій кайф, хотілось перепробувати усі існуючі у світі наркотики. Я намагалась при них дізнатись усе. Я навчилась їх самостійно варити, але коли «присіла», моє життя перетворилось на пекло. Я не могла без наркотиків жити – це стало сенсом мого життя. Я прикидалась с однією думкою: де знайти чергову дозу. Мені здавалося, що життя моє вже закінчилось, і єдине, що мені може допомогти – це смерть. Я зневоділа сама себе. Я декілька разів намагалась покінчити життя самогубством.     

Денис: Я приймав  у великій кількості транквілізатори. Вони допомагали мені не помічати це життя і, вимикаючи совість, уникати хвилювання і самоосуду. Я глибоко зав’яз  у цій ямі і прокинувся лише тоді, коли зрозумів, що не можу жити без наркотиків. Я намагався покинути цю звичку, але кожного ранку знову шукав чергову дозу. І це зламало мене. Усе було зруйноване. З’явились великі борги, припинились стосунки з друзями. Фізична ломка доводила мене до стану тварини. Я вже не вірив у те, що від цього можна позбавитись, не бачив сенсу у житті й навіть намагався «піти з життя».      

Ірина: Залежність від наркотиків розвивалась дуже швидко, і щоб покривати зростаючі борги, я зайнялася виготовленням і збутом «допінгу». Характер у мене достатньо комунікабельний, я легко знайомилась з бабусями, що вирощували мак, навчилася його варити і збувала у певному колі. Друзі-наркомани підтримували мою діяльність, адже, їм невигідно було втрачати людину, якій довіряли. Життя наркомана – постійний острах і напруга: остах, що тебе посадять за грати, що залишися без дози, що тебе просто вб’ють інші наркомани…  Через декілька років я прийшла до повного внутрішнього банкрутства, наркотики робили свою «чорну справу», вини повільно руйнували моє життя. Декілька разів я намагалась кинути, але «опій» завжди був сильніше за мене. За порадою друзів я змінила опійні речовини на психотропні, думала, та легше бути покінчити з ними. Але не тут то було. Дуже швидко моя доза стала смертельною  - 12 кубів на добу. Я зрозуміла, що дійшла до останньої крапки. Через 5 років сидіння на голці у мене розпочалися проблеми зі здоров’ям. Відмовляли печінка, нирки та серце, стрімко розвивався тромбофлебіт, розпочала гноїтися нога. Я була на краю прірви. Згоріла квартира, за мною стежила міліція. Довгий час довелося ховатися, сидіти без грошей. Але ніякий страх не міг зупинити мене, навіть страх смерті. Ночі проходили у пошуках грошей, а дні – у пошуках дози. І тільки батьки і лікарі допомогли мені вилікуватись.  

     Можна доволі довго слухати сповіді різних людей,  які волею долі були наркоманами,  а також розповідь лікаря про те, що тепер де дивують навіть дванадцяти-чотирнадцятирічні наркомани, але від цих розповідей стає якось не по собі...  

всі новини
НАВЧАЛЬНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ПУНКТ
ЛУГАНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е. О. ДІДОРЕНКА
У МІСТІ МИКОЛАЄВІ